Ukrainian Association of Visual Artists of Canada
Українська спілка образотворчих мистців Канади

Осіння виставка 2020

Стаття Галини Костюк з газети Новий Шлях.Число 44,24 Грудня 2020р.

Цьогорічна традиційна осіння виставка УСОМ – не зовсім традиційна. Попри те, всупереч обставинам, вона постає перед глядачами естетичним бенкетом, на якому жоден найвимогливіший смак не залишиться не задоволеним.

Природньо, що на осінній виставці є чимало краєвидів. Митці діляться результатами весняних і літніх пленерів, тими райськими куточками природи, які вони побачили і втілили на полотнах. “Річка Кредит” – один з краєвидів Олега Лесюка – скульптора, який успішно проявляє себе у станковому живописі. Мистець обрав місце, де бурхливі хвилі перекочуються через каміння і передав цей нестримний рух. Він майстерно протиставив потужну енергію хвиль непорушній застиглості безлистих дерев. Ця антитеза творить внутрішню напругу цілої композиції, приводячи її у невпинний рух. Палітра передає експресію межового стану природи – перехід від літа до осени – ще є багато зелені, але вона вже зігріта акцентами теплих барв.

            Оригінально вирішений нефіґуративний краєвид Христини Кудрик “Осінь”. Мисткиня створила глибоко емоційний, ліричний образ чудового куточка природи самими штрихами широкого пензля. Ними вона сформувала світлі вохристі площини і темніші – червоні (від яскравих до коричнюватих. Зіставлення цих площин вказує як на постійний рух і зміни у природі, так і на симфонію кольорів, якими славна осінь. Незначні зелені акценти лише підкреслюють тепло і багатство гарячих барв, котрі скомпоновані так, що створюють враження хвиль, які перекочуються площиною полотна і передають відчуття руху.

            Осінній спокій панує у картині Марії Антонів “Медитація над озером”. Поки увага глядача зосереджена на квітах, скупчених унизу композиції, не відразу зауважуються кольорові акценти на воді, які підкреслюють і доповнюють загальний естетичний образ китиць рослин, віддзеркалених в озері. Мисткиня переконливо подає настрій, запах і температуру осени через ретельно обрану палітру. Білі квіти і високі зелені стебла на тлі блідо-голубої води озера дихають прохолодою, а поодинокі червоні акценти лише поглиблюють передчуття наближення зими. Повітря теж далеко не тепле. Мисткиня створила атмосферу емоційного спокою, затишку і тієї душевної рівноваги, які дарує споглядання природи. Ірина Петрик показала поле, всіяне червоними маками аж до горизонту.

            В акварелі Тараса Бойчука “Жовтогарячий камінь” яскраві широкі жовтогарячі смуги і плями переходять у коричневі і голубуваті, що творить цілісну гаму з аквамариновим небом і глибоким синім тоном води, у яку занурений камінь. Глядачі можуть підозрювати, що таких каменів у природі, мабуть, не буває, але художник переконливо схиляє песимістів на свій бік живописними арґументами: він побачив обцілований сонцем камінь саме о тій порі дня, коли світло забарвило його у найяскравіші помаранчеві тони.

            До особливих засобів мистецького вираження вдається і Станіслав Хоменко. Короткими ударами пензля він творить звивисті лінії й округлі форми, з яких, мов із дорогоцінної смальти, поступово складається краєвид незвичайної краси. Колорит полотна гармонійно поєднує теплі тони з прохолодними. Художник тонко відчуває природу і розуміє, який колір найкраще відтворить настрій. У Хоменка краєвид – привід для свята. Піднесений настрій створює не лише спілкування з природою на пленері. Художник майстерно передає складний емоційний стан через яскраву палітру.

            “Дотик осени” Івана Маґара побудований на дихотомії кольорів (холодні – гарячі) і руху – статики.Це надає твору динаміки – не відразу помітної, а такої, що виявляється через інтенсивне заглиблення у композицію. Тоді щойно зауважуємо, що листки, підхоплені вітром, кружляють у повітрі, а гнучкі лінії жіночих фігур творять ритм з тонкими стовбурами дерев.

            Символіка мітологічних образів Ірми Осадци загадкова і прозора водночас. Мисткиня запрошує глядача у світ, у якому можна порозумітися знаками і символами без небезпеки бути не почутим. Образи Осадци – полісемантичні, кожен може знайти у них якусь грань, співзвучну власним відчуттям і духовним пошукам. Ритміка “Талісману” дивовижно поєднує елементи древніх українських орнаментів з обрисами символів, притаманних мистецтву північно-американських аборигенів. Алюзії до двох культур тим більш виразні, що мисткиня подає їхні узагальнені стилізовані форми, оминувши надмірну деталізацію.

             Декоративна робота Наталії Мачкур “Симфонія квітів” – площинна і виразна у  зображенні квітів без надмірного реалізму.  Її прохолодна палітра гармонує з узагальненим трактуванням образів та їхньою пластичністю. Мисткиня не виписує детально пелюстки і листочки, а подає квіти як естетичну ідею, як емоційне відчуття від споглядання їх, як філософську рефлексію при спілкуванні з природою.

            Єдиною пластичною роботою на виставці є скульптура Ірени Сірко. Ритміка увігнутих площин справляє враження руху об’єкту довкола своєї осі. Площини розміщені по спіралі і звужуються догори, сходячись в одній точці. Динаміка цього руху пожвавлює простір довкола скульптури, робить його енергійним і заанґажованим у творення суцільного образу. Важливе значення у цьому процесі має світло, яке, відбиваючись від увігнутих поверхонь, доповнює об’єм скульптури і посилює відчуття руху, взаємодії об’єкту і простору не лише на естетичному, а й на психологічному рівнях. Тут доречно згадати твердження Архипенка про те, що “всі вгнутості мають оптичне і психологічне значення”. Та якщо Архипенко сам додавав колір до своїх композицій, то Сірко від початку обирає такий камінь, який уже має природні відтінки, що найкраще відповідають її задуму.

            Натюрморти подали на виставку Світлана Мацьків та Іван Лазірко. Мацьків використала розкішний народний килим з виразно виписаними візерунками як тло, на якому вона розмістила предмети – чималі глечики і щедрі плоди осени. Великий формат картини і яскрава святкова палітра дозволяють художниці наблизити до глядача зображені предмети, зосередитися на них. Кожен з них привертає увагу, а разом вони становлять композиційну цілість й естетичну гармонію. Іван Лазірко зобразив “Осінні плоди” у своїй традиційній синьо-червоно-жовтій палітрі – натюрморт на світлому тлі. Соковиті плоди, наче сонцем налиті, викликають у душі спогади дитинства.

            Привертає увагу композиція Ігоря Поліщука “Я є!”. Картина має естетичний зв’язок з творами Андрія Ментуха, котрий порушує важливі питання і заглиблюється у духовний світ людини через обличчя – стилізоване і піднесене до рівня знаку-символу. Щоправда, Ментух максимально наближає свої образи до ликів ікон, а Поліщук вражає емоційною напругою облич сучасників – людей розгублених, наляканих, стривожених і сповнених надії – кожен порух душі виразно і майстерно переданий кількома лаконічними лініями. Люди щільно притулені один до одного – плече до плеча, але неможливо позбутися відчуття якоїсь вселенської самоти, яка панує над ними і вдало підкреслена відтінками фіолетового кольору. Екзистенційна відчуженість людей одних від одних і від самих себе створює особливу емоційну напругу, поглиблену притемненою палітрою і скупими лініями.

            Цікаво представлені на виставці абстрактні композиції. “Грай, бандуро, грай” Віри Юрчук захоплює грою світла і площин. Геометричні фіґури – квадрати і кола – щільно зосереджені у центрі композиції і становлять візуальне ядро її. Взаємодія між цими геометричними фігурами посилює динаміку й увиразнює об’єм цілого твору. Ближче до країв композиції напруга слабшає і важливу ролю відіграє колір. Юрчук досліджує можливості червоного, вживаючи ріжні його відтінки. Семантичним центром картини є стилізована бандура, яка також візуально притягає увагу глядача. Символи, кольори, форми і фігури полотна “Грай, бандуро, грай” у сконцентрованому вигляді являють твір з багатьма значеннями, для від читання яких потрібно заглибитись як в історію України, так і в історію мистецтва. Ця робота безперечно потребує докладнішого розгляду.

            Наталка Валенюк подала багатосемантичну концептуальну композицію “По той бік дверей”. Ще в 70-х роках минулого століття Джойс Віленд ввела у свою творчість деталі ремесел, якими переважно займалися жінки, зокрема, шиття. Це було неабияким новаторством у канадському мистецтві. У Наталки Валенюк наявність елементів ткацтва і шиття (нитки, повсть, срібний металевий дріт), а також – ритмів геометричних фігур – органічно випливає з традиції українського мистецтва – як народного, так і професійного. У побуті українців кожна ужиткова річ була також твором високого мистецтва – від ложки-миски-печі до упряжі волів і коней та оздоблення зброї. У творі “По той бік дверей” мисткиня дозволяє заглянути у півока за ту межу, яка відділяє і віддаляє глядачів від їхньої духовної спадщини, а тонке полетимо ниток – не лише естетичний символ. Тими нитками художниця намагається зв’язати розірвані світи – до і після катаклізмів, що випали на долю українців у минулому столітті і відлунюють у сьогоденні. Ця робота – складна і багатошарова – не може бути до кінця проаналізована у короткому загальному огляді. Вона потребує окремого дослідження. Сказавши це, я розумію, що на виставці є більше таких творів, які варто би розглянути докладніше.

            Данило Глинчак опрацьовує жанр пейзажу понад двадцять років.     За цей тривалий період художник побував у багатьох мальовничих місцях Онтаріо і відобразив їх у різні пори року. У його картинах провінція постає калейдоскопом краєвидів, які захоплюють красою довкілля і мистецьким по трактуванням його. Цей жанр у Глинчака зазнав еволюційних змін від спокійного зображення природи у всій її багатоманітності через спроби узагальнення елементів композиції до цілковитого розчинення їх у кольорових плямах, як бачимо у творі “Жовтий вихор“. Чи це початок нових пошуків чи результат ізольованости, коли значна частина життя перейшла у віртуальний простір, буде видно з часом. А наразі художник надає кольорам не лише символічні, а й екзистенційні повноваження. Немов знаки мистецької абетки, вони передають неспокій у душі митця, а разом з тим – сподівання на краще. Глинчак створив конфлікт кольорів, у якому перемагає світлий – насичений жовтий – розміщений у центрі композиції. Усі барви розвихрені, розкидані по полотну, наче розвіяні сильним вітром. Це узагальнений образ краєвиду, вірніше, настрій від нього, емоційна сублімація вражень і відчуттів художника під час роботи на пленері. Кольори у цій картині є представниками як довколишніх об’єктів (дерев, кущів, трави, квітів), так і філософського сприйняття їх художником під час творення.

            Цікаво виконав краєвид Михайло Ляхович. Його триптих “Канадський ліс” зображений на полотні, але складає враження вітражу. За чорними оголеними стовбурами дерев проглядається барвиста осінь у всій багатобарвній красі. Контраст між чорнотою готових до зими дерев на передньому плані і буйноцвіттям на задньому – разючий. А Богдан Головацький побачив поруч вічнозелені хвойні дерева з червоними кущами, листя яких ось-ось облетить.

            У композиції “Я чекаю на тебе” Марія Левадня показує чудове місто. Львів? Чернівці? Івано-Франківськ? Не так важливо це точно з’ясувати. Погляд мисткині спрямований згори, і ми бачимо головно дахи старих будинків, які близько стоять один біля одного. Мабуть, пізня ніч, бо тільки одне вікно світиться. Проте у картині відчувається не спокій, а прихований ритм міста, яке ніколи по-справжньому не спить. Цей неугавний ритм присутній у зіставленні горизонтальних і вертикальних ліній дахів і стін, у цілеспрямованому повторенні менших ліній – обрисів черепиці на дахах. Цей лінійний рух підкреслюється протидією холодних і теплих тонів – голубі стіни, сині вікна і червоні дахи, жовте світло, жовтогарячий кіт.

            Ще один образ міста, на цей раз – Парижу – пропонує Ігор Курок у картині “Острів старої частини міста”. Мистець добре знає і любить Париж, який у його трактуванні постає у ясних південних тонах, що надають картині оптимістичного звучання.

            Іконопис на виставці представлений образом Павла Лопати “Богородиця Милування” – невеликий за розміром, але добре скомпонований твір, у центрі якого знаходиться головне – обличчя Матері і Дитини, котрі випромінюють безмежну любов.

            Для Романа Зузука текстура має важливе значення. Його “Весна” – велике полотно, написане на мішковині, обриси якої чітко проглядаються крізь шар фарби. Зузук створив світ, у якому його персонажі почуваються затишно і вільно. Яскрава палітра підкреслює піднесений загальний настрій картини.

            Фіґуративна композиція Лілії Муґлії написана за мотивами повісти Ольги Кобилянської “В неділю рано зілля копала”. Красива дівчина у вишуканому вбранні тримає китицю зелених трав. Дівчина напружено думає про щось, і драматизм ситуації підкреслено темними барвами передгрозового неба.

            Усі твори на виставці, як мозаїка, складають єдину картину нашого мистецтва і нашого буття.

                                                                                                            Галина Костюк